Народився в Луцьку в останньому році дев'яностих. Вчився в місцевій художній школі на інженера програмного забезпечення. Важливою подією в формуванні мого світогляду була одна з поїздок в Польшу.
Того разу я їхав в купе з величезним вінницьким мужиком, який набрав з собою повну торбу їжі і різного непотребу. З верхньої полиці я розглядав його сумку, яка, ймовірно, важила більше за мене. Особливе захоплення в мене викликала чухалка для спини, котра стирчала з рюкзака. Предмет першої необхідності в довгій подорожі.
Вночі на кордоні польські митники забрали в мужика всі його пакети з ковбасою, сиром і салом.
Він пручався, кричав і обурювався.
— То вже й канфети ті забирайте, шо ви мені їх лишили, а? Нашо вони мені тепер ті конфети?
Слава Богу, вони не забрали його чухалку для спини.
Я тихо лежав далі на полиці і дочитував "Прощавай, зброє!" Хемінгвея. А вже через рік ввели локдаун, і я зрозумів, що, цілком ймовірно, здурію, якщо не почну малювати.
Малювати маркером - складно і круто, майже як приходити на екзамен з матаналізу з бодуном, бо в тебе немає права на помилку. Мені подобається просто малювати лінії. Що може бути простіше, фундаментальніше і виразніше ніж лінія?
автор тексту: Владислав Гальченко
Одяг з Європи, продукти італійські оптом і пакети з бєдронки як ознака статусності. Як і імпортна продукція в умовах товародефіциту в СРСР, префікс «євро-» сьогодні — золотий стандарт високої якості і надійності. Радянський споживач і досі надає перевагу імпортним товарам. Ті, хто збирав на югославську стєнку і чехословацькі туфлі, тепер збирають на євробляхи і євроремонт своєї брежневки, а нова, пострадянська Україна шукає собі прихистку вже в новому євро-Союзі. «Я вот-вот прикоснусь...»
Жовті Богдани. Під’їзди хрущовок з металевими, як в бункер, дверима, пофарбовані в жовто-блакитний.
Домофон не працює — двері навстіж. На стіні висить той самий килим, який перед сном розглядали внуки. І біля якого востаннє склав долоні покійний дідусь. «Этот плафон когда-то разбила бабушка. Вот уже лет семь как мы собираемся его поменять».
«Смерть это ведь тоже своего рода отдых, правда? Хотелось бы чтобы это было так». Нам всім треба відпочити. Це вистава про побутові переживання, знайомі кожному, чий погляд понурий як у Саши з постера. Наш колективний несвідомий Саша Белий. Наш новий «Євростандарт».
автор тексту: Тарас Дацюк
